До сторіччя земляка

Щоб наша славна Україна

Не знала сліз, як та вдова,

І чулась мова соловїна,

Ніким не зборена, жива

Яскраве сонце щоб сіяло,

У небі чистому стояло,

Немов піднята булава...

Беру на себе сміливість назвати “поетичним заповітом”, рядки наведені вище, Семена Ягоровича Бондаря, поета — земляка, просто хорошої доброї скромної людини.

21 квітня цього року йому б виповнилося 100.

За тиждень після смерті Семена Ягоровича, в районній газеті було надруковано його вірш “В літа двотисячні ступаю...”

В літа двотисячні ступаю

Думками лину в даль століть

В путі до днів земного раю

Незгоди всі перемагаю

Ловлю життя нетлінну мить

Небес сіяння наді мною

Закон моралі у мені

Стою за тих завжди горою,

Хто проти зла, брехні, розбою

На нашій змученій землі

Хто для добра у цьому світі

Зробив пізнання ремеслом.

І вмів розмотувати ниті,

Що таємницями покриті

Тугим завязані вузлом.

Хто ділом славиться по праву,

У кого є людська душа

А в час надгробної відправи

Прожити дні, мов книжні глави

Своїм нащадкам залиша.

До самої подорожі у вічність він був справжнім патріотом своєї Голубівка, Кремінського краю, де минуло його життя, народилися його діти.

Вчителі української літератури, проводячі уроки літературного краєзнавства, звертаються до його багатогранної спадщини. Звичайно, особливо вона потрібна нам, хто особисто був знайомий з поетом, кому він особисто дарував свої збірочки і хто був одними із перших його читачів.

Він був людиною, яка ніколи не припиняла пізнавати щось нове, з радістю ділився своїми знаннями. Його слова переплітаються із звучанням скрипки. І вірші, і музика були сповнені добра, любові до всіх, хто його оточував.

Гортаю його твори і бачу оптимізм молодої людини не дивлячись на біологічний вік автора. В день сімдесятиліття пише:

Іду до фінішу, ступаю сміло,

В житті сприйнявши добрий гарт

Хоч сім десятків круглих пролетіло

А все здається - тільки старт.

Читаю нарис А. Дідиченка, датований березнем 2004 з нагоди 80 річчя земляка, вірніше, майже 90 річчя. І дізнаюся про те, що, вийшовши на пенсію, Семен Ягорович обійшов усю Луганську, частково Донецьку та Харківську області. У 85 років він відвідав Минськ. У 87 — Москву.

А ще він був дуже багатий на друзів і учнів.

Духовне завжди було на першому місці. А ще він був “Будівничим України”. А для мене особисто — Людиною. Так, з великої букви. Його прадід прийшов в Україну в 115 років, пішки...

То що це якість 100 років для людини, яка залишила свій слід на землі!!!